Ревью от Анастасія Нестерова

Книжка, на перший погляд, видається звичайною історією розтягнутих відносин. Маріам і Коннел знають одне одного зі школи, де належать до різних соціальних груп. Проте під кінець останнього класу між ними утворюється звʼязок. Їх розділяють розбіжності, але вони знову зустрічаються в університеті. Їхні ролі тепер змінилися, але магнетизм залишився, тож вони повертаються до стосунків з перервами. Книжка закінчується черговим викликом, черговою паузою, натякаючи — так буде і далі. Це глибоке занурення в сучасні стосунки, а розуміння психології авторкою додає реальності і чутливості персонажам. Сама Саллі Руні доволі відкрито критикує ідею індивідуалізму, уявлення про те, що ми здатні самодостатньо існувати самі по собі. “Я думаю, що це маячня. Ми всі повʼязані в системі людських стосунків, які підтримують нас”. Конвенційні чи ні, вона вважає стосунки дуже важливими, і цю ідею можна простежити у всій книжці. Історія показує, як героїв розділяють не просто життєві обставини, а певні соціальні конструкти: статус, клас, робота тощо. Попри все, книжка зберігає оптимізм — Маріам і Коннел знаходять одне одного раз за разом. Тож, можливо, їхній особливий звʼязок виживе і стане сильнішим. А може, ні. Залежить від того, як ви трактуєте закінчення.

Саллі Руні чудово проявляється як авторка у своїх наступних роботах, але цей дебют не можу назвати дуже вдалим. Так, він вправно зображає сучасні стосунки, заплутаність, яка приходить з молодістю, але не більше за те. Нагадує інтернет-прозу (фанфікшн чи дописи в тамблері), але, моєливо, як янгедалт зійде.

Мало хто має стільки сміливості відкрити роман у такий спосіб, як це зробила Донна Тартт. Крім, звісно греків: у них молода на той час авторка і запозичила трагічну фабулу, розкриваючи жертву на початку. З моменту публікації 1992-го року книжка моментально стала класикою. Витончений і застарілий стиль письма, який авторка вкрала у 1920-х, розповідає історію і переживання характерні своєму часові. Від щиро смішних реплік персонажів до постійної клаустрофобної самотності і до вбивства, Донна Тартт знає як вибудувати оповідь і декорації, що на її тлі. Відстороненість головного героя нагадує дух Брета Істона Елліса - не дарма він у присвяті книжки. Роман застерігає нас від захоплення академією. Харизматичний і дивакуватий професор класичної філології збирає невелику групку студентів, які стають одержими старим способом життя, що приводить їх у заплутану і сумну ситуацію. Попри те, що авторка розповідає кульмінацію, трагічність від невідворотності лише збільшується, а книжка дивує своїм кінцем.

Я б сказала, що сюжет до нудного банальний, але загорнутий в незвичних персонажів. Очікувала більше як на японський бестселер

Це неймовірне заглиблення в життя дівчини in her twenties - смішне, щире, розгублене, повне любові. Доллі Олдертон створює враження старшої сестри, яка вже наробила своїх помилок і зробила висновки, а тепер розповідає тобі, так само по-сестринськи. Але кращої реклами цій книжці, ніж вона сама, не буде, тому хапайте!